Старенька сиділа в кріслі й тримала в руках маленький пучечок чорнобривців.

Час від часу вона підносила його до лиця й вдихала терпкуватий, до болю знайомий аромат. Ці квіти були найбажанішим подарунком із рідної Полтавщини. Уже шість років бабуся жила в далекій Норвегії, куди забрала її донька. Наталя опинилася в цій далекій північній країні, як і багато українських жінок. Спочатку поїхала на заробітки, а згодом вийшла заміж, народила дітей і осіла в місті Бергені. Розмірене, спокійне життя її задовольняло, але дуже сумувала за мамою, яка залишилася в селі одна. Час від часу торкалася цієї теми у розмовах із чоловіком. На його батьківщині не прийнято було, щоб діти забирали пристарілих батьків під свою опіку. Але на вмовляння дружини він усе ж згодився, щоб та перевезла до себе матір з України.

Старенька ніколи не докоряла Наталі, що вивезла її на чужину, бо й донька, й онуки по-доброму ставилися до неї. Та й зять не ображав. Хіба що мови його вона не розуміла, але головне, що рідну чула від внуків, народжених поза межами України.

Коли бабуся дізналася про те, що незабаром у Норвегію має приїхати подруга Наталі, то попросила, щоб та привезла їй із Батьківщини букетик чорнобривців. І ось вона тримає в руках кілька прим’ятих квіточок. Ольга вибачалася, що не змогла подарувати розкішний букет, а довезла лише кілька стебелець, які тихцем приховала в кишеню від норвезьких митників. Решту вони забрали, бо закон держави забороняє перевозити рослини без відповідних документів.

Бабуся тримала чорнобривці й подумки линула додому, на Полтавщину. Туди, де стояла її ошатна садиба, де росли на городі картопля й огірочки, де щороку буяли перед ганком квіти. Пригадувала тяжку роботу в колгоспі зранку до ночі, після якої не залишалося на родину ні часу, ні сил. Але замолоду всі труднощі якось легко долалися ще й співати хотілося. Коли ж сили стали покидати жінку, а єдина донька прижилася за тисячі кілометрів за кордоном і запропонувала переїхати до неї, бабусі нічого не лишалося, як згодитися. Хоч прийняти таке рішення було й нелегко. Відомо, що пересаджувати доросле дерево непросто.

Ольга й Наталка про щось жваво розмовляли, пригадували спільних знайомих. Наталка розпитувала про кожного. Невдовзі Ольга почала збиратися. Побачивши це, старенька завернула її мало не з порога. Її прохання здивувало молоду жінку, та відмовити вона не могла. Бабуся попросила заспівати пісню про чорнобривці. І хоч Ольга не могла похвалитися гарним голосом, проте згодилася. Удвох із Наталею вони тихо співали про те, як мати насіяла чорнобривців. Старенька мовби пливла на хвилях сумної протяжної пісні, заплющивши очі. Їй здавалося, що вона дома, у своєму селі. Перед очима пропливали дороги й стежечки, якими ходила багато літ, знайомі обличчя. Для жінки чорнобривці й пісня про них стали найдорожчим подарунком із рідного краю.

Дарія ШЕЙКО