Їхній роман розпочався несподівано найперше для них обох.

Хоч ті почуття, що спалахнули між ними, важко назвати цим словом, адже їм було вже під сорок, у обох були родини. У Віктора росли дві гарненькі донечки, яких він любив безмежно. Олена була на кілька років старшою, тож її донька та син різнилися віком від його дівчаток. Віктор був відомий в окрузі гармоніст, який мелодіями вмів розчулити й кам’яне серце, не лише жіноче. Жодне весілля чи вирядини в армію не те, що в їхньому селі, а й у всьому районі не обходилися без нього. Олена ж любила танцювати, а особливо гарно співала, була веселою й компанійською. Вікторова дружина, навпаки, вдалася стриманою. Таким же був і чоловік Олени. Тому жіночки в селі нерідко гомоніли, що Бог неправильно поєднав ці пари.

Почуття захопили їх, людей уже не першої молодості, раптово. Якось гуляли разом на весіллі. Коли ж на землю опустилися вечірні сутінки, чоловік Олени пішов додому раніше поратися по господарству, а Вікторова дружина, вже звикла до того, що її чоловік ішов останнім із таких сільських дійств, теж не стала його чекати.

Мабуть, того дня зірки на небі розташувалися так, що Віктор і Олена, повертаючись додому разом, бо жили неподалік, відчули однаковий нестримний потяг одне  до одного. Дорогою жартували, він грав на гармошці. Жінка й незчулася, як затихли звуки інструменту й вона опинилася в його обіймах. Усе вмить відійшло й забулося: те, що вдома чекає чоловік і діти, те, що це гріх, те, що хтось дізнається й поповзуть липкі чутки. Шквал нових, незвіданих почуттів охопив її. Найперше – її, бо Віктор був до біса гарним і про нього вже неодноразово плели язиками, що був майстром стрибати в гречку.

Зустрічалися потай у старій покинутій хаті, що стояла на околиці села. Але збоку коханців вичислити неважко. То якась молодичка помічала палкий погляд Віктора, що довше, ніж годиться, затримувався на Олениній фігурі, то бачили, як та червоніла, мов молода дівка, в його присутності. Невдовзі селом поповзли негарні чутки. Діти ж ходили в одну школу й теж нерідко чули за спиною чуже перешіптування.

В Олени був гарний чоловік, тихий, спокійний, роботящий. Але почуття, що вона звідала з Віктором, який умів бути водночас ласкавим і несамовитим у коханні, заполонили її всю, бо жінка підходила до того віку, коли в «сорок п’ять баба ягодка опять».

Оленин чоловік здогадувався про те, що з дружиною щось коїться, але мовчав. Дружина Віктора, для якої цей роман не був несподіванкою, потай від дітей лаяла чоловіка, за що отримувала добрячі стусани й неодноразово ходила на роботу із синцями.

Та поступово розум узяв гору над почуттями й Олена стала приходити до тями. Таємні побачення з Віктором стали рідшими, а тоді й зовсім припинилися. Залишилися лише щемливі згадки та заховане глибоко в душі почуття провини перед чоловіком та дітьми.

А через кілька років жінка тяжко захворіла. Недуга міцно вхопила її у свої лапи й уже не випустила до останнього. Олена згасла, так і не доживши до отих сорока п’яти, коли жінка стає знову ягідкою…

…Весною, у поминальні дні, обходила могили рідних. Зупинилася й біля Олени, яка молодо усміхалася з портрета. До мене нечутно підійшла Марія, дружина Віктора. Погомоніли, позгадували знайомих. Ніколи не забуду Маріїні слова, сказані наостанок: «Я знала про мого Віктора й Олену з самого початку. Лаяла й злилася на нього, а не на неї. Знаєш, може, в Олени то були найкращі миті  в житті, які вона згадувала до останніх днів. Може, то й була краплина її жіночого щастя».

І в цих словах було все: і розуміння чужої жіночої долі, і прощення Олені її гріха від себе й від Бога.

Любов ПРИЙМАК