У райвійськкоматі вчорашній десятикласник із Білої Церкви Олександр Пономаренко виявив бажання продовжити навчання у військовому училищі.

– У якому роді військ ти б хотів служити? - запитали.

Він назвав Військово-Морський Флот. На якусь мить навіть уявив себе в омріяній багатьма призовниками формі морського офіцера. З аксельбантом через плече й кортиком обіч руки. Красота! На таких парубків задивлялися найвродливіші дівчата.

– Гаразд, хлопче! – сказали. – Буде тобі море…

І видали документи для проїзду до міста Енгельса Саратовської області.

– Не відразу й збагнув, –  згадує Олександр, – чому училище називається військово-морським, а розташоване далеко від моря на березі Волги.

В училищі готували офіцерів протиповітряної оборони Військово-Морського Флоту. Успішно закінчив радіотехнічний факультет і з дипломом техніка радіолокаційної станції в 1956 році прибув у штаб Північного флоту. Служити випало на півострові Рибачому. Звідти до кордону з Норвегією, яку на той час обсіли НАТОвські розвідувальні та інші літаки, рукою подати. Там і спізнав романтику служби хай хоч і в сухопутному підрозділі Військово-Морського Флоту. З усіх боків радіолокатор оточувала тундра та майже безкінечно штормове Баренцеве море, зі сніговими бурями та непроглядними, хоч в око стрель, туманами. Проте хитромудрі радіолокаційні антени цілодобово пильно вдивлялися в північне небо. Оператори, бувало, доповідали: «Бачу ціль!» Тоді в рух приходила вся система протиповітряної оборони. Якщо була потреба, то в небо злітали й літаки-перехоплювачі. Хтось скаже, що війна була несправжньою. То правда. На відміну від кровопролитної Вітчизняної вона й називалася холодною. НАТОвським задерикам дуже хотілося знати, що там і як робиться на базах Північного флоту. Отож і сунули свого електронного носа в усі шпарини. То було випробування бойової готовності, майстерності, волі, якщо хочете, характерів захисників Вітчизни від лихого ока. Лейтенант Олександр Пономаренко зі своєю командою за роки служби не проґавили жодного порушника повітряного кордону. За високий професіоналізм командир радіолокаційної станції неодноразово відзначався подяками командування. Він удостоєний почесного звання майстра радіотехнічних військ. Після Півночі досвідчений у своїй справі офіцер служив на відповідальних посадах у радіотехнічних військах у Шепетівці, Коростені, Василькові та інших містах України. А коли в Миргороді на базі нової техніки розгортали радіотехнічний батальйон, його командиром був призначений підполковник Олександр Пономаренко. Товариші по службі щиро заздрили. Ще б пак! Така вже специфіка радіотехнічний військ, що їхні радіолокатори часто доводилося обслуговувати десь у чорта на болоті. А тут випадало служити в місті-курорті.

Утім курортна ейфорія, тобто невиправдано піднесений настрій, зникла хутко, як ранковий туман. Курорт, як і місто також, жив своїми буднями. А новопризначеному командирові майбутнього радіотехнічного підрозділу вказали на ділянку поля за містом. Якщо точно, то по сусідству з міськторгівським відгодівельником (був колись такий) бичків і свиней. Це сьогодні вам збудують хоч Ейфелеву вежу в центрі міста. Аби гроші! А тоді все було навпаки. Не вистачало будівельних матеріалів і робочих рук.

Тепер уже необов'язково всім знати, що і як робилося. Всяке бувало. Полковник у відставці Олександр Пономаренко так і говорить, що за армійськими мірками зручні й затишні службові, побутові та всі інші приміщення вдалося збудувати завдяки розумінню ролі радіотехнічної служби взагалі, і, тепер це не секрет, захисту Миргородської авіабази зокрема будівельними генералами Михайлом Волошком з Комишнянського БУ-25, Борисом Пестременком із «Миргородпромбуду», Олександром Сіряком з «Агробуду», Станіславом Литваком із сільського будкомбінату та інших людей, наділених дорогоцінним чуттям громадської відповідальності за свій, хай хоч  і скромний, але конкретний внесок у справу захисту Вітчизни.

Досвід армійської служби пригодився Олександру Пономаренку тоді, коли після звільнення в запас він працював начальником міського штабу цивільної оборони разом із тодішнім міським головою Миколою Миколаєнком (добра йому пам'ять). Вони зробили багато корисних справ для підготовки населення до захисту в умовах надзвичайних ситуацій. І хоч чогось такого в Миргороді не траплялося, але, самі бачите з телевізійних передач, навички цивільного захисту в нинішньому житті нікому не зайві. Тим більше, як мовиться, за плечима їх не носити. У цій, хоч і не новій, але такій, що ніколи не старіє, істині Олександр Пономаренко ще раз переконався, коли брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. За сумлінну службу нагороджений орденом Пошани.

Разом із вірною дружиною Інесою Омелянівною виростили чудових синів Геннадія та Євгена. Найбільшою радістю дідуся й бабусі є милі внуки.

У ці дні невгамовному Олександру Антоновичу виповнюється 75 років. Він член міської ради ветеранів України, активіст громадського життя, волонтерського руху. Його шанують рідні й друзі. До багатьох поздоровлень та найкращих побажань ветерану і його роду-племені приєднуються й журналісти газети «Село полтавське». Із роси та води вам, Олександре Антоновичу!

Леонард НІКОЛАЄНКО,
Миргородський район