Віктор Семеняка – наш земляк, відомий український письменник-гуморист, автор понад 20 книг, заслужений журналіст України, нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, лауреат літературних премій імені Олександра Ковіньки, імені Остапа Вишні, імені Панаса Мирного.

Нещодавно Віктор Павлович удостоєний звання лауреата Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди за 2011 рік за книгу «Галопом у Європу» та публікації в республіканських газетах (2008–2011 роки). Редакція обласної газети «Село полтавське» пишається тим, що він друкує свої доробки саме в нашому часописі, є автором багатьох як художніх, так і публіцистичних творів, які побачили світ завдяки співпраці «Села полтавського» та відомого журналіста Віктора Семеняки, й щиро вітає лауреата з високим визнанням. Подаємо уривок із гуморески «Люблю село, як хліб і кусень сала», яка ввійшла до збірки «Галопом у Європу». Відчуйте іскрометний талант пера письменника-гумориста.

Уривок із гуморески В. Семеняки

Є в нашій фракції депутати, які бояться зізнатися, що родом із села. Соромляться – і все.

Самі село обходять десятою дорогою. Перед селянами не звітують. Рідню в гості не запрошують. Бояться, що тато у галіфе чи мама у фартушку пом’якшать їхній твердий імідж городян. А в самих на підборах черевиків іще гній із ферми не відпав.

А ми з братаном Ваською не такі. Ми – сільські! Він – депутат сільради, а я – беріть вище. І цього не цураємося. Пишаємося! Село своє часто згадуємо. Особливо Вася.

Директору своєї фірми з обмеженою відповідальністю Сюсюкалу так і сказав:

– Вам, Павле Петровичу, в нашому селі Півники не те що підприємство, а телят не довірили б. У нас таких керівників називають одним словом – пеньок.

Я теж пам’ять про село бережу.

Заступнику генерального Болванкіну заявив:

– За такі слова, пане Болванкін, у нашому селі Півники б’ють по рилу.

За популяризацію села Півники в місті нам із братаном уже давно потрібно присвоїти звання почесного жителя Півників. А можна і пам’ятник спорудити на батьківщині героїв.

Любимо ми не лише село, а й усе, що в ньому вирощують. Особливо – сало, ковбасу, яйця і молоко. Наші сало та ковбаса не рівня будь-яким закордонним продуктам. Це – наша конвертована валюта. Один кусень сала – п’ять доларів. Ну, що ми, сільські городяни, без села? Нуль без палички. Це тобі і сало, і картопля, і яйця. Крім того,  бізнесова школа.

Усі круті бізнесмени – вихідці із села. А починали ж із манюсінького бізнесу. Спочатку пшеничку в кишеньку – та й додому, курочкам. Потім – відерце. Далі – мішок, який обміняєш на літр самогону. І пішло. Деякі втяглися і стали красти або мішками, або в кузові автомобіля. Пройшовши велику школу життя і бізнесу, стали красти вагонами. Оце розмах, оце політ! А починалося все в селі. В ньому, рідненькому.

Отож хлопці ми – сільські! Цим і пишаємося. Ми в селі  як риба у воді. І про наші Півники ви ще почуєте.