Такої думки наш земляк новообраний голова Національної спілки письменників України, який родом із села Кривуші Кременчуцького району.

Прикметно, що до обрання на цю посаду Віктор Баранов (на фото) побував у Полтаві, зустрівся зі студентами старших курсів факультету філології й журналістики Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка. Тож нам випала нагода безпосередньо поспілкуватися з ним і дізнатися дещо нове з письменницького життя. Віктор Баранов розповів студентам про ситуацію в творчому просторі, презентував  літературний журнал «Київ», головним редактором якого є. Про себе поет, прозаїк, перекладач, голова Київської міської організації НСПУ, голова наглядової ради конкурсу з української мови імені Петра Яцика, віце-президент товариства «Україна – Румунія» Віктор Баранов розповідав коротко, загальними штрихами. Народився й виріс на Полтавщині (до речі, він побував на своїй малій батьківщині також – у Кременчуці відбулася його зустріч з учнями педагогічного училища), закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, став викладачем української мови та літератури і румунської мови, двадцять шостий рік працює в журналі «Київ», восьмий рік є його головним редактором. Автор 15 книг – поезії і прози, він також переклав дуже багато румунської, молдавської, російської прози. В українську літературу закоханий із 1966 року (народився у 1950-у) – відтоді, як учитель на першому уроці у вересні прочитав його класові уривок із «Прапороносців» Олеся Гончара.

– Тоді учитель закохав нас в українську літературу назавжди, – зізнався митець слова.

Великий за обсягом щомісячний журнал «Київ», який редагує Віктор Баранов, не обмежується художньою літературою, презентує й художників, має кольорові вкладки. До речі, сам головний редактор є автором багатьох літературно-критичних публікацій, публіцистичних статей, досліджень із мистецтвознавства.

– Поезія наша українська блискуча, в Європі такої немає, та й у світі теж, – сказав, виступаючи перед полтавськими студентами, Віктор Баранов. – У нас і зараз є багато творів, які можна перекладати всіма європейськими мовами, творів, якими можемо пишатися.

Щодо справи всього свого життя:

– Літературу не можна обирати як фах або хобі. Письменник – це той, хто не може не писати. Це стан душі, постійна думка…

Разом із тим:

– Ніколи українському письменникові не була дозволена така розкіш, як займатися мистецтвом для мистецтва, – зазначив Віктор Баранов. – Український письменник завжди був політично заангажований, мусив стояти в обороні… Якби не українські письменники, може, вже не було б і української нації.

Він зауважив, що письменники пишуть не заради гонорару – його їм не платять.

– Як зробити кар’єру в літературі? – поставили студенти запитання письменникові.

– Написати добротний твір – високохудожній, правдивий. Іншого шляху немає, – відповів Віктор Баранов. – Сьогодні дуже просто видати книгу тому, в кого є гроші. Ніякої цензури. Але непросто написати твір, який би мав суспільний резонанс, за яким ганялися б видавці.

Роботу письменницької організації за останній час Віктор Баранов  оцінив «на трійку з мінусом, не більше». Так сталося, сказав, що ця спілка, яка ще недавно йшла в авангарді значущих подій, втратила авторитет у суспільстві.

– Чи, може, влада так зробила, що в останні роки письменників відсунули на узбіччя, щоб не заважали… – розмірковував Віктор Баранов. – Не знаю, яким чином спілка зможе наростити авторитет знову.

Що ж, тепер йому, як кажуть, і карти в руки: має можливість особисто зайнятися розв’язанням озвученої проблеми.

Уже очоливши спілку, Віктор Баранов дав інтерв'ю газеті «2000», де висловив вельми цікаві думки. Деякі з них до вашої уваги.

– Вікторе Федоровичу, хто він такий – сучасний письменник? У суспільній структурі, масовому уявленні? Як збірний образ… Яка його роль?

– Сьогодні письменник – це переважно «самотній вовк», який самотужки намагається реалізувати себе… На превеликий жаль, ми опинилися в такому становищі, коли цей «вовк» фактично нікому не потрібен. Суспільної ролі його позбавили за двадцять років, витіснивши з координат суспільного життя, зробили все, щоб він перестав бути честю й совістю нації, її моральним авторитетом і тим камертоном, на який колись люди рівняли свої душі, дії і мрії.

– Як Ви ставитеся до заяв на зразок: спілка – «сталінська інституція», «колгосп», «пережиток», «розігнати»? (Як відомо, за руйнацію колгоспів найбільше виступали ті, хто в них жодного дня не працював). Вам не здається, що коли спілка вистояла в час репресій, війни, «перебудови», хаосу 90-х і навіть… панування Яворівського, то це Божий знак? Що вона має продовжувати своє буття?

– Чомусь ніхто не розганяє спілку письменників у Норвегії, я знаю, що вона є. Чи в Аргентині. Чи у наших найближчих сусідів: у Словаччині, в Польщі (до речі, там не одна)… Державні й недержавні, національні творчі спілки, зокрема спілки письменників, не є пережитком! Вони існують, бо потрібні. Мають різні форми, моделі власності й господарювання… Я переконаний, що наша Національна спілка письменників себе не вичерпала, вона має матеріальний ресурс, який дозволяє організовувати творче життя: видавати книжки, літературно-художні журнали, ту ж «Літературну Україну» чи «Київ». Журнал «Вітчизна» необхідно реанімувати…

Ми визначилися з новим складом редколегії «Літературної України» (Володимир Даниленко, Надія Степула, я, Іван Корсак…). Письменницька газета тримається на плаву, хоча її обов’язково треба модернізувати – верстку, макет. «Розбудимо» нормальну літературну дискусію, й не одну, а з кількох основоположних тем. Я звернувся в «Літературну Україну» з відкритим листом. Ви розумієте, за двадцять років у нас не було глобального переосмислення ролі спілки, ролі письменника в сучасному житті… А реалії стрімко змінюються.

– Ваш погляд у майбутнє. Має перспективу вітчизняна література? І спілка в літературному процесі виправдає своє існування?

– Говорити про перспективи спілки – означає говорити про перспективи кожного письменника зокрема. Спілка не може бути кращою чи гіршою, ніж письменницьке середовище. А воно неоднозначне, різнолике, різнопланове, різновекторне. Я не маю права не вірити у майбутнє спілки, бо ми, наша команда, на те й «найняті» письменниками, щоб довести: НСПУ – дієвий інструмент! Без такої віри й оптимізму я б на цю посаду не йшов.

А щодо перспектив української літератури скажу однозначно: ці перспективи не просто позитивні, а потужні. Тому що я бачу, як могутньо стартує теперішня молодь, як вона пише… Хоче і вміє писати, відчуває Слово, знає, чого чекати від Слова. З радістю дивлюся дебютні публікації молодих. Бо коли нас у 1979 році зібрали на Всеукраїнську нараду молодих літераторів, туди приїхав і 34-річний Володимир Затуливітер із Сум! Ви розумієте, зрілий поет мусив ще ходити у початківцях…

А тепер, коли 18–19-річні автори вже мають по кілька книжок і є члени спілки серед них, то цей факт мене просто радує, він переконливо свідчить, що наша література розвивається. Тільки читати встигай!