523
Кажуть, справжній чоловік за життя повинен посадити дерево, збудувати будинок, виховати сина. Не знаю, чи вдається це кожному, але переконана: мій батько – людина непересічна, унікальна. Йому виповнився 81 рік, мама прикута до ліжка важкою хворобою, хоч він і сам «назбирав» за життя багато хвороб, але дає раду і собі й мамі, доглядає за нею, звісно з моєю допомогою.
Ще у воєнні роки чотирнадцятирічним підлітком працював на шахті на Донбасі, важкою була праця та ще й для дитини. Потім працював на Карлівському машинобудівному заводі, маючи за роботу неодноразові подяки і винагороди, аж до виходу на пенсію. Проте, це сухі автобіографічні рядки, а батько – людина порядна, духовна, мудра. У 50-их жилося скрутно, а батьки зводили будинок, удень тяжко працювали на заводі, а вечорами на будівництві свого «гніздечка». Тато робив усе сам, а вже столярні роботи – це його вроджений дар. Перші меблі, які з’явилися у новому будинку були змайстровані ним: це шафа для одягу, столи, стільці та інше. Потім, коли я мала вже свою сім’ю, мені також батьки допомагали будувати хату.
Анатолій Григорович Кошляк, так звати нашого тата, був і залишився людиною авторитетною і на заводі, і серед знайомих. Технічні навички давали йому змогу налагодити будь-яку побутову річ – від електричної плитки до мопеда, велосипеда, мотоцикла тощо. Технічні знання і гострий аналітичний розум давали в результаті такі собі винаходи: якимось штибом добував із землі низьковольтний струм (у 60-тих освітлював кімнату в тільки-но збудованому будинку, до якого ще не була підведена електромережа), із запчастин змайстрував водяний насос, що підіймав воду з підземної свердловини на поверхню та доставляв її в будинок (кухню, ванну, душ). Тоді такого ще не було, сусіди, друзі сходилися, подивитися на його пристрій. Якось у мами стала дуже боліти ступня (шпора на п’яті), лікарі не змогли допомогти, а він змайстрував на взутті мідний підп’ятник – і за два тижні біль минув назавжди. Наш тато добрий і хоч прожили вони з мамою життя важке, гроші ніколи не були в нашій сім’ї культом. Ми мали майже все, що було в інших дітей. Якось батько, повертаючись з роботи, побачив свою старшу доньку в магазині, вона приміряла красиві французькі туфельки, таких ні в кого не було – ціною «кусалися». Батько подивився на доньку, та зніяковіло пояснила: «Та це я, тату, просто так… дивлюся, приміряла». Увечері наступного дня тато приніс пакунок, скупо сказав: « Це тобі…». І з мамою по-змовницьки переглянулися. Сестра носила те неперевершене на той час взуття в 10-му класі, та й в інституті. Звичайно, на особливі дні. Сестричка й нині згадує той чарівний дарунок.
Батько був заповзятливим рибалкою. Одного разу він впіймав більше пуда карасів та коропів, привіз додому, зважив і висипав у ночви. Мама, як побачила повні ночви риби, скрикнула: «Ой, лишенько, що ж мені з нею робити!..» Любив батько приємно дивувати рідних і друзів.
Розважливий і спокійний тато, але твердий у своїх рішеннях, завжди був і є нашою гордістю і прикладом високопорядної людини. Він – авторитет для онуків, а їх він має шестеро. Зятів Віктора та Миколу він любить як своїх синів, ніколи не вказував, не нав’язував своєї думки, лише іноді говорив: « Ти задумав правильно, але зауваж мою думку, можливо, вийде краще.» Так завжди і виходило, бо батько з набутим досвідом та вродженою мудрістю уміє думати неординарно, по- філософськи виважено.
Ми вдячні йому за те , що він із мамою виростили нас, вивчили, ми обоє отримали вищу та спеціальну освіти, що допомогли нам у цьому складному житті не загубитися, а стати людьми, особистостями. То ж не тільки вклонімося, пошануємо батьків, а з вдячністю та любов’ю, щоденно намагатимемося допомогти, розрадити, запобігти лихові, щоб бачити їхні ласкаві очі в тихій посмішці, світлими, як щедрість батьківського радісного благословення.
Лідія СТАНОВСЬКА
місто Карлівка
Записав Віктор РОЗСОХАНЬ
Село полтавське
Ще у воєнні роки чотирнадцятирічним підлітком працював на шахті на Донбасі, важкою була праця та ще й для дитини. Потім працював на Карлівському машинобудівному заводі, маючи за роботу неодноразові подяки і винагороди, аж до виходу на пенсію. Проте, це сухі автобіографічні рядки, а батько – людина порядна, духовна, мудра. У 50-их жилося скрутно, а батьки зводили будинок, удень тяжко працювали на заводі, а вечорами на будівництві свого «гніздечка». Тато робив усе сам, а вже столярні роботи – це його вроджений дар. Перші меблі, які з’явилися у новому будинку були змайстровані ним: це шафа для одягу, столи, стільці та інше. Потім, коли я мала вже свою сім’ю, мені також батьки допомагали будувати хату.
Анатолій Григорович Кошляк, так звати нашого тата, був і залишився людиною авторитетною і на заводі, і серед знайомих. Технічні навички давали йому змогу налагодити будь-яку побутову річ – від електричної плитки до мопеда, велосипеда, мотоцикла тощо. Технічні знання і гострий аналітичний розум давали в результаті такі собі винаходи: якимось штибом добував із землі низьковольтний струм (у 60-тих освітлював кімнату в тільки-но збудованому будинку, до якого ще не була підведена електромережа), із запчастин змайстрував водяний насос, що підіймав воду з підземної свердловини на поверхню та доставляв її в будинок (кухню, ванну, душ). Тоді такого ще не було, сусіди, друзі сходилися, подивитися на його пристрій. Якось у мами стала дуже боліти ступня (шпора на п’яті), лікарі не змогли допомогти, а він змайстрував на взутті мідний підп’ятник – і за два тижні біль минув назавжди. Наш тато добрий і хоч прожили вони з мамою життя важке, гроші ніколи не були в нашій сім’ї культом. Ми мали майже все, що було в інших дітей. Якось батько, повертаючись з роботи, побачив свою старшу доньку в магазині, вона приміряла красиві французькі туфельки, таких ні в кого не було – ціною «кусалися». Батько подивився на доньку, та зніяковіло пояснила: «Та це я, тату, просто так… дивлюся, приміряла». Увечері наступного дня тато приніс пакунок, скупо сказав: « Це тобі…». І з мамою по-змовницьки переглянулися. Сестра носила те неперевершене на той час взуття в 10-му класі, та й в інституті. Звичайно, на особливі дні. Сестричка й нині згадує той чарівний дарунок.
Батько був заповзятливим рибалкою. Одного разу він впіймав більше пуда карасів та коропів, привіз додому, зважив і висипав у ночви. Мама, як побачила повні ночви риби, скрикнула: «Ой, лишенько, що ж мені з нею робити!..» Любив батько приємно дивувати рідних і друзів.
Розважливий і спокійний тато, але твердий у своїх рішеннях, завжди був і є нашою гордістю і прикладом високопорядної людини. Він – авторитет для онуків, а їх він має шестеро. Зятів Віктора та Миколу він любить як своїх синів, ніколи не вказував, не нав’язував своєї думки, лише іноді говорив: « Ти задумав правильно, але зауваж мою думку, можливо, вийде краще.» Так завжди і виходило, бо батько з набутим досвідом та вродженою мудрістю уміє думати неординарно, по- філософськи виважено.
Ми вдячні йому за те , що він із мамою виростили нас, вивчили, ми обоє отримали вищу та спеціальну освіти, що допомогли нам у цьому складному житті не загубитися, а стати людьми, особистостями. То ж не тільки вклонімося, пошануємо батьків, а з вдячністю та любов’ю, щоденно намагатимемося допомогти, розрадити, запобігти лихові, щоб бачити їхні ласкаві очі в тихій посмішці, світлими, як щедрість батьківського радісного благословення.
Лідія СТАНОВСЬКА
місто Карлівка
Записав Віктор РОЗСОХАНЬ
Село полтавське
